Анна Терещенко народилась і виросла у селі Слобода Черкаської області. Росла з бабусею і дідусем, які змалку прищеплювали дівчині любов до рідного краю, української мови та культури.
Свій перший контракт Анна підписала влітку 2019 року. Рішення стати до лав Збройних сил України було виваженим, оскільки дівчина сама виховувала шестирічну доньку, яку потрібно було ставити на ноги.
“Багато людей романтизують війну. На той момент, ідея стати тиловою військовослужбовицею здалася мені дуже привабливою. Рожеві окуляри спали майже одразу, коли я потрапила до навчального центру Старичі, де було максимальне фізичне навантаження, випробовування на стресостійкість. На початку були думки все залиши й поїхати додому, але я все витримала. Заради дитини й нашої фінансової стабільності. До речі, по цей день у війську таких дівчат, як я, дуже багато”, — зізнається дівчина.
Позивний “Гаєчка” Анна отримала під Вовчанськом Харківської області, коли разом з двома побратимами об’їжджала позиції аби зібрати запити на необхідне від штурмовиків.
“Я завжди сиділа на передньому сидінні бусіка “Віто” посередині між хлопцями. Якось один з бійців на позиції сказав, що по боках сидять два гвинтики, а я між ними, наче гаєчка, що все поєднує. Так воно й прилипло, Гаєчка, яка все вирішує, не боїться звертатись до начальників. Такої немає в жодній роті!”, — з посмішкою згадує Анна.
Повномасштабне вторгнення застало Гаєчку з малолітньою донькою в орендованій квартирі у місті Дніпро, неподалік аеропорту. Всі жахи перших днів великої війни росії проти України сім’я відчула у повному обсязі.
“Води немає, ліфт не працює, будинок труситься від вибухів… Переляк був і в мене, і в дитини страшний! Коли я зрозуміла, що так швидко це не скінчиться, зібрала речі та намагалась виїхати в Черкаси, проте через повну загруженість потягів і автобусів, вдалося виїхати лише в березні завдяки друзям, які за нами приїхали й забрали до рідні на Черкащину”, — сумно говорить Анна.
Зі слів дівчини, після першого контракту вона вирішила, що нізащо не повернеться в армію. Проте доля вирішила інакше: громадська активність, боротьба за полонених, волонтерство та щирий патріотизм знову привели Анну до війська.
“У лютому 2022 року мій товариш, командир одного з підрозділів Збройних сил України, опинився у заблокованому російськими окупантами Маріуполі. Вже тоді він розумів, що з оточеного міста жодному військовому не дадуть вийти самостійно. Знаючи мій темперамент та впертість, Буян (позивний змінено через міркування безпеки, захисник досі перебуває у полоні рф – прим. ред.) надіслав мені контактні дані рідних своїх підлеглих з проханням об’єднати їх в одну групу аби ділитись інформацією про перебіг подій та новинами з міста Маріуполь, пізніше — безпосередньо з “Азовсталі”. Коли підрозділ Буяна майже у повному складі покинув завод і вийшов у полон, я об’єднала активних родичів довкола нашої спільної біди, ми разом виходили на вулиці з акціями привернення уваги до катастрофічної ситуації довкола українських полонених, я координувала дії родичів з пошуку та обробки інформації по хлопцях, формувала групи для зустрічей з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими та офісом Омбудсмена України, тримала зв’язок з командуванням військової частини, де служив товариш. В тому ритмі постійного хвилювання і стресу, одноманітних заходів, які не давали бажаного результату, я повністю вигоріла та прийняла рішення піти на фронт, аби прямо повпливати на ситуацію зсередини. Зайшла з іншого боку, так би мовити!”, — сміється дівчина.
Так, 2024 рік знову привів Анну Терещенко в армію. Захисниця ділиться, що повертаючись на службу розуміла ризики та що на неї може чекати в умовах сучасної повномасштабної війни.
“Вовчанськ — це був страх! Я побачила те, чого нікому ніколи не бажаю побачити: смерть, страждання, тяжкі 300-ті, понівечені 200-ті, яких неможливо було забрати з поля бою…. Але в той само час я побачила й іншу сторону життя. Хлопці з моєї роти постійно підтримували один одного, не давали сумувати, змінювали фокус з війни на радість від буденних справ. Далі, в умовах великої секретності, нас перевели на Сумщину та наказали шукати прихисток близько до кордону з Курською областю. Ми жили в 7 км від кордону в старій хаті, де не було ані світла, ані води, ані вікон, тільки гнізда горобців та ластівок, адже це був їх дім”, — весело коментує свій перехід на нову локацію Гаєчка.
“А далі було вже не так весело. Нам повідомили, що ми тут не для оборони, а для штурму. Почалась неймовірно швидка підготовка по всім напрям: зброя, техніка, затяжні виїзди у ворожий тил. Залучені були всі! Ми мало їли, мало спали й перед кожним виїздом розуміли, що хтось може не повернутися. На щастя, бійців нашої роти смерть обійшла стороною, лише поранення та контузії.
Взимку нашу частину розділили на два напрямки — хтось залишився на Курщині, а комусь довелося йти обороняти Покровськ. Так я опинилася на Донеччині. Найбільш складний і стресовий для мене напрямок, стільки смертей я ще в житті не бачила”, — з сумом в очах пригадує Анна.
Сьогодні Анна Терещенко у складі 33 Окремого штурмового полку Збройних сил України, разом з побратимами та посестрами знову боронить кордони нашої держави на Сумському напрямку та мріє про Велику Перемогу, яка обов’язково буде!
